Серьёзно болен автор и один из организаторов проекта "Серебряный стрелец" , поэт и прозаик, Пётр Солодкий (Ли Шин Го). Требуется помощь. Он госпитализирован в больницу г. Львова. Те, кто может и хочет помочь - пишите по адресу: argentium-book@mail.ruЭтот e-mail адрес защищен от спам-ботов, для его просмотра у Вас должен быть включен Javascript , Юрию Зубкову или Светлане Осеевой, с пометкой в теме - О Солодком. Задать все необходимые вопросы и уточнить подробности можно в электронном письме или по тел.  в Украине  +38098 208 58 98  или  +38050 955 37 17

ТРЕБУЕТСЯ ПОМОЩЬ - БОЛЕН ЧЕЛОВЕК 

  3.

- Істина є знання, - мудрий говорить.

- Це воля, - стверджує сильний.

- Хоробрість...-

                      вимовляє втомлений воїн.

- Істина є  життя!.. - вигукує юний поет.   [more]

- Ні, це хліб, -

              переконаний немолодий селянин.

- Ні, вино!.. -

             сміється хмільний виночерпій.

-  Істина - це любов... -

       плаче жінка, вона овдовіла рано.

- Ненависть!.. - цідить твій ворог.

- Закон, -

                вважає суддя справедливий.

- Істина -  біль!.. -  хрипить той,

                     з кого зідрали шкіру живцем…

- Так, це відчай... -  шепоче самовбивця,

                  зачаровано дивлячись на

кришталеве лезо бритви.

- Смерть... – визнає, нарешті, страчений.

-...Істина - це священний спокій... -

шелестять скарабеї в гордовитих гробницях.

Глухонімий думає :  Істина - тиша...

- ...пітьма... -

           йому вторить  сліпий від народження.

- Істина - світло! -  тріумфує той, що прозрів.

- Я - істина... - шепоче в саду

                               людський син

здивовано дослухаючись

      до золотого сяйва в собі.

- Що є істина?.. – озираючись,

                        все питає й питає Пілат

у порожнечі, яка овдовіла на вічність -

і поспішно ховає

погляд.

               4.

Справедливі слова твої,

маленька віщунка!

Ти мене засіюєш ними,

як зернами,

небезпечним сяйвом наповнюєш

темні надра мої,

і у мені проростають

кам'яні дерева

і кам'яні квіти

серед кам'яних трав,

і крізь тисячі кам'яних хащ

втихомирені та замислені,

у бік світла йдуть

ручні сторічні звірі,

що завжди приходять вночі.

Побачу, прозрівши,

що відбувається усередині

співучого дзвінкого дерева,

коли обсипаються восени

стиглі яблука,

тихо сяючи в стінках долі,

відкрию завісу,

дізнаюся,

що твориться

за теплою поверхнею

терплячої все любові,

усередині твердого, як антрацит,

серця того, хто дарує,

з жертовників тихо спурхнуть

воскреслі горлиці,

зграї зміїв паперових

в небо злетять,

вибухнуть тисячі

абіссінських

ядерних сонць,

і вийдуть назустріч мені

сто струнких наречених,

з квітами,

тимпанами,

бубнами,

лютнями,

та дзвіночками,

за ними виступлять

чорні воїни

з пальмовими гілками,

і замість волосся мого зазміяться

співучі струни старовинних скрипок,

і замість рук розквітнуть

білі-білі прапори,

і птахи мене понесуть

у сяючій колісниці,

над кам'яним лісом,

все далі і далі,

все вище...

І здригнувшись,

зітхнуть в каятті втомлені міми -

по той бік уявлення:

от і зустрілись, нарешті,

от і зустрілися...

Справедливі слова твої,

дівчинка,

ельф,

маленька віщунка,

зникати - доля людини,

зникати мільйони разів…

          ТЕТРАЛОГІЯ

               1.

Сплеск дзвону за далечінню,

за темною далечінню.

Стрепенулися дзвони,

Задзеленчали,

Забелькотіли, 

До мене наблизилися звідусіль,

захихотіли і завищали,

кинулися хижаками,

нахабні та  балакучі,

мов сталеві птахи розірвали простір

на тисячі  пелюсток.

Наче біженка  безталанна,

засмучений край покидаю,

де сотні притулків роззявили

зголоднілі роти.

До землі припадаю щільніше

й мандрую стежками ночі в собі -

моя втеча вдалася!

Тут так тихо...

Лише теплі вітри,

холодні джерела

та розмірений стукіт:

це -  серце,

сліпий поводир нетямущого ідола,

крихітка-дзвоник.

Він сьогодні, співучий,

задзвенів і заплакав

неначе дитя, у мені.             

2.

...Я - суще,  минуле і прийдешнє;

мого покривала ніхто не відкрив;

плід, народжений мною - сонце...-

говорять, так свідчили ієрогліфи

на п'єдесталі богині Нейт

у стародавньому Саїсі;

принаймні,

саме так

описав зміст напису,

висіченого рабами,

античний історик Плутарх,

що помер за тисячі років

до нас…

Із віршів Лесі Тишковської

ОЖЕЛЕДЬ

Сирінга        

Я більше, ніж одна

і менше, ніж удвох,

розумний очерет,

коли подує вітер,

сопілка порожнечі,

коли перейде він

в гонитву...

Так, це – Пан.

Та я співати вмію

І я йому дістанусь

лише піснею.

Кенотаф

Ти повернешся,

коли я буду старанно

закопувати одяг,

оплакавши його по всіх правилах

жіночого ритуалу.

Ти зійдеш пам'ятником

на честь нествореного дива

і з останньою жменею землі

оживеш несподівано чітко:

- Годі ламати шекспіра.

Підемо святкувати

справжню зустріч.

*

Кімната ще дихала зрадою

коли ти увійшов, наче нічого не скоїлося.

Але та, що йшла зі мною поруч,

уловивши запах минулого

оголосила початок військових дій,

поділивши мир на вашу тимчасову єдність

і моє лихоліття,

що повернуло всі твої люблю

в обмін на ляльку

у темному весільному вбранні.

_______________

Скільки важить моя неприкаяність?

Кожного ранку я підношуся

над нестійкою стрілкою,

прагнучи уникнути зайвого вантажу.

Ти кажеш – десь сонце

продається кілограмами?

Я заздрю повітряним людям,

здатним купити його.

_______________

Вичерпується можливість кохати.

Оазис все менший.

Риби останні краплі вологи

хапають вже байдужими ротами.

Дерева позбавляються власної тіні.

Вчорашні стрункі трави

Горбляться, як люди похилого віку.

Потрібно швидше шукати нове джерело,

Та легше під сонце зябра підставити...

Жар починається з півдня,

смерть – близько опівночі.

Є ще час.

Закриваючи очі, потрапляєш у тінь.

Тільки не падай, побачивши міраж -

це ще не брехня.

До неї ти припадеш

у новому оазисі.

*

Ти такий  обережний,

неначе я – ожеледь,

неначе слова – тільки крадіжка,

а я – чийсь клад,

неначе нагнутися –

розбити дзеркало неба,

де перекинутим світом

править покірливе  ні.

*

У цьому житті я  побувала

Сирінгою, що втекла від життя, 

Пенелопою – заміжньою вдовою,

Офелією, що співає незрозумілі пісні,

Маргаритою, піднесеною коханням над побутом,

і Пані з пікантним песиком.

Можливо, я була ще кимсь, кого не запам'ятала.

Але коли я вирішила повернутися до себе,                                                  

кожен зустрічний вважає належним відмітити:  

- Ви мені когось нагадуєте.

*

Жити Ундиною.

Забувати імена тих,

хто пив з моєї річки,

радіти новим іменам.

У волосся вплітати поцілунки.

По щоках – струмочки

замість сліз.

Тільки вітер

може змінити обличчя.

*

Я пила тебе,

як дорогоцінне вино –

повільними глотками.

Але ти залишався краплею на дні.

Я пила тебе,

як джерельну воду

у сонячну ніч –

жадібно, не відриваючись.

Але ти йшов геть, не вичерпавшись.

І тоді я сказала:

Навчи мене порожнечі.

І ти випив мене, як повітря.

*

Коханий, моє бажання

долає простір

швидше, ніж твої поїзди.

Але щоночі мені сниться,

як наша любов летить під колеса.

*

Білим папером у чеканні малюнку

я відкривала уперті двері.

- Будемо гарячим вином малювати! –

ти занурював в глінтвейн м'який пензлик.

Ранком пастельним я занурювалася

у дзеркало спогадів.

Може він – Янгол? –

бродила по квартирі, шукала нічний силует.

І об слова спотикалася,

розкидані, наче одяг.

І не наважувалася підняти очі

аби переконатися:

янголи чекати не уміють.

_______________

Спочатку була вулиця –

сіра і тиха.

Я населяла її

чорними деревами,

зеленою травою

і жовтими квітами.

Але малюнок був нерухомим.

І я опустила на неї птахів –

крикливих, пронизливих,

та їхню мову ніхто не міг зрозуміти...

І тоді я створила тебе.

І ти опинився

найживішим і найяскравішим.

І в тиші, що наступила

на паперовому календарі,

прошелестів день шостий.

_______________

Вийми серце –

і обпали його на вітрі

пристрастей.

Стань каменем –

але вкради у неба душу,

змусивши всіх

не помічати підміни.

І сам забудь про неї.

Та до безсмертя припади –

і випий, скільки зможеш.

Але не випускай з руки

сувору нитку часу.

А після

дозволь собі спокійно

зустріти смерть.

Але нічого

не повертай.

Із поезій Анатолія Берліна

ТАКА ПОВІЛЬНА ОСІНЬ…
________________________________________________________

Тепер не запитаєш…

Батьки пішли -

Спочатку мати, потім батько...

Зв'язок із матір'ю тіснішим був,

Та я завмер від крижаного болю,

Як зрозумів, що постарів

Із зникненням останнього із них.

Прийшов додому з кладовища, 
та стикнувся із порожнечею -

її не в змозі був

Заповнити той простір, що лишився

Самотнім, наче нежива пустеля...

І захолола в спорожнілому повітрі

Рука, аби набрати звичний номер -

Дізнатися про самопочуття,

Виконуючи повсякденний борг,
обов'язок рутинний...

Коли ж почав я розбирати

Старечий милий серцю мотлох,

То стомлений мій погляд доторкнувся

До фотографій стародавніх,

І якесь обличчя, стерте пам'яттю, спливло

Із небуття примарою, стривожило чомусь...

Я раптом зрозумів: вони пішли,

І шкірою відчув своє нещастя -

Тепер не запитаєш...

Повернення

Я філософ, втомлений бурлака і поет,

Мої сонети пам'ятає пожовклий папірус,

Адже я той, хто промотався до нитки,

Понівечений століттями.

Та коли я залишаю позаду реалії миру,

Мені легко, неначе я розчиняюся у просторі,

Прозорий, немов ефір.

Я – Ніхто!

Я – Душа.

Я – корпускула світла...

На краю всіх прихованих досі секретів

Пізнання законів еволюції, зв'язку стихій,

Пророкую:

Завтра народиться поет,

Я повернуся немовлям, і знов

Полинуть вірші над тривожним світом...

По суботах

За кожним рядком

Розхристані думки і перебої пульсу -

У такт пізнанню життя.

Щербаті слова дряпають по серцю:

Як ти була права,

Закривши дверцята дитинства...

Біль спогадів дзвенить

У темряві запаленої ночі,

Це мій останній бій,

Адже розум бунтує,

А до горла підкочується

Ком нездійснених бажань...

Але я повертаюся до оселі,

Де пам'ять чекає побачень,

І де натхнення приходить

Лише по суботах...

Дискобол

Мені дискоболом стати необхідно,

Аби жбурнути місячне світило якомога далі,

У галактику іншу... Що зі мною?!

Я з дитинства ненавиджу цей диск –

Бездушний, блідий, сповнений презирства

До усіх, хто живе

Під крижаним поглядом

Небесного мерця...

Повзе, як тінь, постійно поряд,

Краде у сонця світло вночі,

Своїми фазами катує божевільних,

Царює в небесах над нами

Недоброю ворожкою,

Нещастя насилаючи

В нестерпні ночі жаху,

В Повінь Місяця.

Мені здається,

Що не для любові Бог

Створив це диво –

Я прошу – дістаньте

Мені цей сяючий, цей мідний гріш,

Я до розп'яття доторкнусь вустами,

Аби позбавити усіх нас

Одвічного прокляття...

*

Мій янгол

Чорний Янгол,

злий, наче хижий птах

Із сталевим дзьобом‚

тяжко білого поранив,

я побачив випадково.

Чи помста то була, чи суперечка...

Мій білий янгол-охоронець

Впав безсило на порозі,

І заплакав, потім тихо

Підвівся, злетів у темному повітрі,

І повільно полинув у далечінь

Світів небачених...

І стислася душа,

На крок наблизилася до межі

між світом мертвих і живих,

беззахисна тепер,

немов дитя.

І за спиною стало раптом зимно...

Чи вітер то, чи смерть...

На пляжі в Канкуні

...щось мене турбує

у цих непотрібних мені

людях,

так гіпнотизує електрозварювання

на яке не можна,

але тягне дивитися.

Безумовно не відчуваючи своєї

невідповідності місцю й часу,

та, власне, і не піклуючись

про подібні тонкощі світоустрою,

вони, хитаючись від випитого з ранку,

намагаються вийти до пляжу

через люб'язно розкриті

але декілька «зніяковілі»

автоматичні двері...

Чужі звуки рідної мови,

виверження галасливих нікчемних фраз.

Жінка з томиком Мандельштама на долоні,

спантеличена почутою термінологією,

розгублено дивиться поверх книги,

намагаючись вникнути в сенс

варварської мови –

колись великої і вільної.

І мене, хоча я вже давно

покинув Росію,

щось турбує...

Відчуття ревнощів

Я б не ревнував твоє тіло,

Якби ти вміла кохатися

не кохаючи.

Я б не ревнував твою душу,

Якби наївно думав,

Що ти не зможеш покохати

Нікого, окрім мене.

Пробач – я не вірю в абсолютну любов,

І тому ревную тебе,

Благаючи мінливу долю

Не дати тобі нагоди переконатися

У справедливості мого відчуття.

Я б не ревнував твоє тіло...

Осінь

Яка повільна осінь...

Хуртовина  мідь волосся

засипле снігом не тепер, пізніше.

А нині
озимина

покірливо дрімає,

здалеку чується гуркіт коліс...

У пазурах тримає пам'ять
буденний та сумний перегук

майбутніх днів

і дзвону цвях 

свердлить мене вістрям.

Сонце низьке і зле

все стежить, тягнеться за мною,

все нагромаджує прокляття -

танок тіней

навколо постаті моєї.

О ти, шпигун обридлий,

володар
вогню та світла,

золотий шаман,

жбурни

холодним променем прощання

на талісман натільний мій!

Така повільна осінь...

ПОМАРАНЧОВІ СНИ
                              

У роки Голого Іуди

Коли нам стане байдуже,
хто володар чорного квітня,
коли померлі слова перестануть
означати сказане,
і  нам зостанеться лише небо у імлі вологої акварелі,
коли останнім страхом серця стане Гарлем
на чорній бригантині зпаленого Місяця,
а білий карлик над нашими головами
вибухне останньою істиною,

тоді заллється сльозами
обличчя на плащаниці,
відійдуть у цунамі води,
і Великий Собака народить
золотих близнюків,
і накриють усю Атлантиду
флудом чорного лихослів'я
плебеї на березневі іди –

у роки голого Іуди,
що танцюватиме
іще тисячу останніх днів
На Майдані Кохання
Під одвічний шелест дощу.

Аутодафе

Для тебе усі дев'ять Францій кохалися
і палали у танцях вогненних з Тінню,
і розсипалися на попіл
у світлі літаючих тарілок.

І серце в судомному тілі
зникало і поверталось,
немов кадило, злітало,
вмирало на довгі тижні,
і чулися голоси
з книжкових таємних полиць,
і билися між берегами
душа, наче днів уламки,
і жаху кам'яне жало...

Ніч тремтіла, як мертва кава
у горнятку зі скибочкою лимону.
Поцілував Мефістофель твій локон рудий -
І тоді над Ліоном на мить
спалахнуло закохане небо.

А потім, як космос, розсипалась ти
на планети, зірки, дiаманти,
і янгол смутку навіки в коси твої
вплів струмочки солоної Лєти.

Неприкаяна

Ти не залишила ані камінчика
У холодній пустелі кохання,
Наче Гамлет скажений, слідкуєш за тінню,
Очами порожніми плачеш безсило.
Ніч ховає тебе під ковдру,
Де шепочеш думки свої, наче молитву,
Хапаєшся мляво тонкою рукою
За безжалісний зуммер,
Небезпечної бритви лезо...

Ти щоночі ходиш по даху,
А навколо танцюють примари,
Ти вже божевільна та сіра, як кішка.
Тихо говориш – не захід палає,
То догоряє життя, ти говориш...

Війна

Виблискують сині спалахи,
Моє небо розколюється на шматки,
Отруйний запах цикути
Плине чарівними лісами.
У хащах гарчать твої хижі поранені звірі,
Танцюють вогні святого Ельма на болотах,
І діти жахливих забобонів твого марновірства
Вже доплітають тернові вінки.
А з-під віконного перенісся
Посміхаються віщуни і пророки,
Хрестять лоби, вдивляючись у далечінь.

Регоче Спостерігач Великої Темряви,
Гойдаючи малесенькі кульки наших життів
На ниточці павутинній.
Вже крокують п'яні солдати,
Кидають трупи на чорну землю.
Я бачив, як упав на пісок
Самотній прапороносець,
А зброєносці вже ділять владу...

Мій друг, і ти йдеш?
Я бачу тебе зі стіни у фортеці.
То йди...
Бо у всіх у нас під сірою шкірою
Страх та сліпе божевілля війни.

 Янгол-Київ

Там, де Чумацький Шлях розсипав срібло,
Всесвітом темним кружляє
Зірок Погонич невблаганний,
У світлі від уламків померлих комет
Янгол Брехні йде за ним вже мілліони років.

Сльози старечі ховаючи
В кам'яних зморшках химер,
Втративши крижаний зв'язок
добра і зла хворого світу,
хмуриться на вічність
Нехай не Рим, але те ж Місто-Ірод.

Як павук семи пагорбів,
Тримає він у підземеллі
Наші спалахнувші на мить життя,
Наш смуток,
І як кішка в клубок, впивається люто
Хрестами в небо.
І знову плаче тихий Бог...

Я - мурашка, яка
Ненавмисно потрапила в лего,
Порошинка в смітті Буття.
Ти – більярдна кулька під загрозою кия.
І наші розтрачені Янголом-Києвом
Ніжні крихітні душі
Вже розлітаються тополиним пухом
І напівмертвими кульбабами наших снів.
  

Ключ від раю

На підвіконні вода, на склі мерехтять струмки.
Мабуть, у дощах потонуть міста,
Коли за мить сп'яніє твоя осінь.
Тільки не дивись угору –
Там змій лежить на сизих хмарах,
І твій одвічний страх
Стискає мені серце.

Вода біжить, здригається і дзвенить посуд,
І по калюжах свинець б'є кульками граду,
І велетенський пелікан у моєму тілі б'ється,
Неначе тисяча моїх божевільних сердець.
Мій вірний Бог, чим тебе гнівив я?
Безумною тишею несмілих кроків?
Як я тебе любив несамовито!
Як ти мене несамовито хотіла...
Не дай з'їхати з глузду, не дай, мій крихітний Боже,
крізь марення і нашатир
Тобі єдиній скажу, що рай
Я бачив, і ти теж побачиш...

Опіки моря під запаленим поглядом хворої зірки
Блищать, немов чорна зола,
І ключик Бога над водою обертається дзигою,
І на ньому срібне кільце, і на кільці,
Безсилий, ледве дихаючий,
Пришпилений янгол, як брелок від ключа.
Неначе чиясь сумна, неприкаяна, грішна душа...

Серпень

Час сочиться крізь щілини у старому паркеті,
Серпневі зливи звисають темними прапорами,
Дощ розбиває тебе на секунди,
Руйнуючи логіку всіх філософій,
Холодне літо липкими пальцями
Торкається померлого у небі птаха,
І я питаю себе:
ким же ти був, негатив на чорному склі?

Свідок

Отак і живеш на шкурах коней
у пітьмі язичницьких турбот,
у заметах пам'яті і років,
у порізах шовкових блискавок на зап'ястях,
стискаєш дитячий пістолет,
коли страх стискає твоє серце,
отак і живеш у своїй країні, мов на чужині,
і ковтаєш слину, і ковтаєш брехню,
покуриш мовчки осторонь,
і потім мовчки - відійдеш...
___________________________

                  Пам'яті батька

Печаль по тобі моя...
Даремні і сльози і слово.
Ще б'ється метелик у скло,
Ще місяць виблискує зло,
Ще сховані злякані речі,
А серце віщує – не треба...
Ми два голоси в порожнечі
В сузір'ї хреста на небі.

Печаль по тобі моя...
Цвітіння доріг неминуче.
Дзвенять золотії ключі,
Вже янгол летить уночі,
Вже зірка тріпоче мов свічка,
І вітер втішає – так треба...
Я чую мовчання довічне  -
сузір'я хреста на небі.

Світло розрізане навпіл,
Війна поміж сонцем і тінню –
печаль по тобі моя,
печаль по тобі,
печаль...

МЕДІУМ

 (Ноктюрни)

1.Годинник

Опівночі

тихо лялькові годинники б'ють

на баштах що тихо чорніють

в пітьмі ненародженого завтра

удари рахує злякане місто

наповнене п'яними

сплячими та божевільними

стій! це я -

медіум що закляк від зими

ключиком від музичної скриньки

поблискую в темряві

2.Сліди

Ремесло від сомнамбул дісталося в спадок

читати сліди на снігу по складах

відгомони життів

щасливі ознаки

прикмети біди

Що це - флейта? гобой?

істеричкою верескливою горланить

клаксон-опівнічник

мені ж залишається ворожити

про що марить стривожений вітер

і де бродить вічний коханець

мідноволосих і медовооких

німф старіючих поодинці

колись

безбожник

обраниць своїх

сміючись він навчав

першим іграм любовним

3. Діоген

Бути з Богом завжди наодинці -

це як голос самовбивці

на хрипкій платівці заїждженій тими

хто жадає позбавити себе від провини

мабуть

це важче чим навіть бути Богом

або таким проповідником щастя як ти

і пророком бути легше напевно

я осторонь

чудернацький смішний чоловічок

глиняний крихкий

з руками ліловими від морозу

ходжу подих тамуючи

по паперовій стежинці

між кам'яними тушами сірих будинків

з фольги мій ліхтар

на голові –

ковпак з бубонцями

ходжу і ходжу

може вночі побачу

в рисах звірів або василісків

які ховаються в нішах бетонних

риси колишніх ангелів?

раптом мені пощастить....

4.Мана

Коли минуле зникає

а сьогодення одержиме

майбутнім якого немає

коли кожен рух

схожий на чаклунство

і обіцянка щастя незламна

як найжахливіше з бажань

коли неминуче здається неможливим

тиша обертається дзвоном

і ти дзвонар

коли дотик стає

єдиною істиною

це любов

говорю я тобі

це любов

смертельна гра

затіяна Богом зі мною

тисячі років назад

5.Свобода

Невеселий небесний дарунок

знайти

де кричить скажена від страху свобода

гладіатор звіріє від запаху власної крові

коханці

приречені

смертники

сатаніють від журби і кохання

6.Пісня

Я птах велетенський

без'язикий та безголосий

чудовиськом

звіром

виродком

розп'яттям на дибі гілок       

співаю пісні

надриваючись

сум обіцяю накликати собі та іншим

колискові пісні кричу

ідіотам та ангелам –

адже це одне й теж

співучі пальці страху

на горлі моєї любові

7.Зустріч

Гей!

здрастуй дивак

баламут

здрастуй родич

мій блазень,

дурень мій, бідолаха

стусаном з під'їзду

викинутий на сніг

Гей!

ти, пуцвірок!

бомж! сучий сину! плебій!

що волає натхненно

і шле істерично радісну дулю

глухим виблискуючим вікнам

що злетіли завмерши

над кам'яним світом людей

1998

...Говорят, мы перестали друг друга понимать, и у нас вдруг - откуда ни возьмись! - стали разные культуры.  Говорят, мы по-разному дышим, по-разному молчим, по-разному мыслим. 
Говорят: думай по украински! Это как? Если я начну думать, как нам всем тут предписывают, я разучусь понимать содержание нормальных общечеловеческих словарей...

"ПОРЦЕЛЯНОВИЙ джаZZ" - это книга стихов, написанных теми, кто ДУМАЕТ на любом (а их как минимум три) из языков нашей страны. Хочется думать, что пока ещё наша страна - всё-таки наша страна, не приехали же откуда-то... Пока книга только создаётся, и комментарии, замечания будут и полезны, и интересны.

"ПОРЦЕЛЯНОВИЙ джаZZ" - это игра двух поэтических языков - русского и украинского. Это - переводы с русского на украинский. Переводы вольные - версии в жанре верлибра. Авторы великодушно простили мне эти вольности с их стихами. Ведь главное в стихах - живая душа, а не мёртвые буквы... 

P.S. Буду рада и заранее благодарна, если мне порекомендуют хорошую поэзию на украинском. Я готова переводить на русский... Если, конечно. это будет по-настоящему интересная поэзия...

Светлана Осеева

Siringa